Поїздочка вийшла що треба.
Зранку я дуже задоволено їбланив в перший вихідний на самоті і варив суп. Далі за прогнозом мав бути дощ, який я планував перечекати вдома і який в результаті пройшов стороною. Ближче до обіду розробив маршрут катання. Перевірив дощ на радарі — сука, як раз там і тоді, коли я збирався там бути (десь у Steinberg Park, де ще не був). Бо ж берлінські дощі ніколи не йдуть по одному. Це така дрісь, рознесена в часі. Якщо був один, то обов’язково за годину-дві буде ще. Не знаю, як так відбувається — ну, хмари так над містом ходять.
Ну, думаю, залишуся вдома: читати, прибирати, готувати, бухати. І тут почалася така злива, що ну його на хуй. От, думаю, який же я молодець, що нікуди не поїхав. Сиджу і моніторю радар. Другий дощ нарешті закінчився, і радар каже, що все, чисто, можна їхати. Ще і сонце вийшло.
Хуй з ним, думаю, поїду. Обрав новий маршрут, покоротше, бо вже п’ята година. Поїхав знов у якусь сраку. По дорозі побачив цікавий поворот, заїхав туда і опинився десь на Черкащині. :-)
(Фото зроблене десь тут)
Але поїхав далі на кінцеву точку маршруту. Їду і дивлюся на небо — щось там недобре збирається в третий раз. Але замість того щоб послати все це на хуй і повернути додому, я їду далі — бо цікаво ж. А я постійно обираю маршрути в якісь сраки, де ти при всьому бажанні ніколи по справах не опинишся, бо це мігрантські райони, висілки, коротше, нормальним людям там нехуя робити.
І ось їду, а навколо поступово зникають білі обличчя, а на мене починають так із зацікавленістю дивитися — мов, біла мавпа на велосипеді. А я на них так саме — бо суцільні негри, трохи розбавлені турками/арабами. Шпана вулична, дівчинки, дорослі — просто як кудись у Марокко заїхав. Де ти, думаю, милий мій білий тихий Паньків. Бо тут життя вирує — всі шаройобляться, тиняються, тусять — така абсолютно південна поведінка тусити на вулиці знічев’я, бо більше нема чим зайнятися. Небо дедалі чорніє, я їду вперед, бо слабоумство і відвага.
В результаті заїжджаю в парк, який парк тільки на мапі, а на справді це, сука, ліс, тільки с доріжками. Їду, значить, на якийсь раптово обраний (ще вдома) водоспад. Ну як водоспад — щось таке маленьке, звідки в Берліні водоспади. Ліс — капець, в ньому можна другу «Сонну лощину» знимати. Ще й темніє від грози, що наближається.
А, ще кумедна типово німецька замальовка. У якийсь момент доріжка, вимощена дрібною бруківкою, роздвоюється: на продовження цієї доріжки і на звичайну стежку. Ну, за логікою, коли починається вибір, то стежка — для велосипедів, а брукована доріжка — для пішоходів. Але та стежка потім іде за якісь кущі, і хер знає, коротше. А мощена — ось вона, йде прямо, трохи під ухил. Тільки на ній такі… сходинки — не сходинки… Поріжки, загалом. Довгий відрізок прямо, а потім поріжок. І так кілька разів. Я розумію, що моїм варіантом все-таки мала бути стежка праворуч, але вже пізно. Назустріч — два собачники, чоловік і жінка, з дрібними, але тихими тваринками, типу чихуахуа. І ось я їду їм назустріч. І з берлінського досвіду розумію, що це — пішохідна частина, бо якби вона була велосипедною, то не було б поріжків, і німці з собаками тут би не ходили, бо не можна. Рівняючись із ними, я зменшую швидкість взагалі до мінімуму, ну і якось роз’їжджаємося. Мужик зі своїм песиком проходить мовчки, тітка ж свою притискає до серця і, коли я вже їх проїжджаю, щось відволечено говорить кудись убік. Я ж, як ми всі пам’ятаємо, німецьку розумію дуже повільно. Для того щоб зрозуміти фразу, всі слова в якій мені відомі, мені треба приблизно півхвилини. Тітка ця щось, значить, говорить своєму супутникові, я їду далі, проте фраза була сказана занадто розбірливо — щоб я її теж почув. Але при цьому не мені в обличчя, а коли я вже порівнявся з ними і їхав далі. Ну, думаю, що б там не було сказано, це завжди можна проігнорувати. Проте їду і з цікавості перекладаю. За півхвилини фраза починає, як паперова фотографія в темній кімнаті, проявлятися: «Взагалі-то для велосипедистів є поруч доріжка без сходинок!»
Прикол, звісно, саме в тому, як і коли це було сказано — типу в бік і коли я б уже не повернувся і не послав її на хер (вона ж упевнена, що я її зрозумів, бо маю абсолютно німецький вигляд), тобто це не відкритий конфлікт, але водночас і мовчки пропустити велосипедиста, який порушував правила, вона теж не змогла. :-)
Їду далі. За навігатором залишилися лічені метри. Темно так, що хоч фару вмикай. Нарешті — ось він, водоспад. А чо так тихо? — думаю. А тому що він висох. Різниця рівнів є, каміння є, по якому він має спадати, а води немає. І тут як їбане грім — мама дорога! І майже одразу полило. Слава богу, що я, слабкорозумний, здогадався хоча б непромокальну вітровку взяти з собою. Без неї мені взагалі би без варіантів пизда прийшла. Загалом, вилило на нас із велосипедом кілька відер води — берлінські дощі ж по одному не ходять, і по два теж. Спочатку дерева ще захищали, а потім уже й крізь них полило. Загалом, стоїмо, обтікаємо хвилин 15–20. Відчуваю, що вже й труси мокрі. Нарешті все закінчується, я в кросівках, що хлюпають, вибираюся з цього сраного містичного парку, обтрушую велосипед і їду в бік дому.
Всю дорогу нічого не капає (вірніше, якісь залишкові краплі, але це якраз норм), я дізнаюся новий цікавий маршрут у новий цікавий район (уже без негрів), потім уже починаю впізнавати рідні місця, і в мене прям така радість по тілу розтікається — що скоро приїду додому, а там чекає гороховий суп, а я за весь день уже зголоднів страшенно, і ось можна буде зайти до милого дому, перевдягнутися в сухе, розігріти смачний суп, випити горілки, увімкнути Кріса Рі і нарешті кайфанути від затишку.
Заходжу додому, в чистому небі яскраво виблискує західне сонце.