На півночі Берліна, в районі Французький Буххольц, де серед приватного сектору дедалі частіше трапляються автосалони — явна ознака того, що ми підбираємося до виїзду з міста, — розташований автосалон Бернда Квінке, названий його ж ім’ям.

На вигляд Квінке років сімдесят. Понад тридцять він торгує італійськими автомобілями, а віднедавна ще й китайськими. Що вже ніби говорить нам про те, що він великий оригінал.

Мабуть, навіть якщо я напишу тисячу історій про те, як мене (все ще) дивують німці, трапиться тисяча перша, яка мене теж здивує. Думаю, головна, якщо не єдина, причина цього в тому, що яка завгодно нелогічна і навіть відверто дивна поведінка українців все одно ЗРОЗУМІЛА. А німці поводяться незрозуміло.

Почалося все з того, що десятирічний айпад, якого я вирішив нарешті позбутися, в принципі потрапляв до категорії «для дивних людей», які готові за 5–10% від вартості сучасного планшета отримати щось не просто морально застаріле, а ще й із сильно обмеженим функціоналом.

Я подивився, що подібний мотлох німці продають, і ще й як (а був упевнений, що у них такого і не залишилося, що я — останній динозавр, який ще й привіз це диво з собою з України), здивувався доволі сильному розкиду цін — здебільшого від 50 до 80 євро, але були і цінові сплески в обидва боки — хтось не міг розлучитися зі своїм брухтом менш ніж за 100 євро, хтось, мабуть, напередодні подарунка, готовий був віддати і за двадцятку. І виставив свій за 30.

Окремо я відзначив задротство продавців, у яких планшети десятирічної давності на фотографіях були упаковані в абсолютно нові коробки, які всі ці роки десь зберігалися на випадок продажу «в товарному вигляді».

Несподівано скоро, не минуло й півгодини, я отримав два повідомлення. Юзер SD, дізнавшись, що акумулятор у хорошому стані, писати перестав, а якась Майя777 вчепилася за цей айпад, і листування йшло до логічного завершення — купівлі.

Уже місяць я ходжу на інтенсив-курси німецької. Для мене і половини однокласників це взагалі інтенсив-життя: щодня чотири години навчання зранку і до обіду, а після обіду — чотири години роботи до заходу. У решти половини однокласників, яких на курси відправив Джобцентр, припущу, щоденне навантаження легше, але водночас у них і своїх проблем вистачає, і я не став би їм заздрити, бо хіба мало там що — наприклад, не у всіх є своє житло. Хтось тулиться в гуртожитку, а хтось поневіряється по квартирах, де треба витирати дупцю кішечці, поки господарі у відпустці.

1. Власник бару

Головним враженням минулого тижня стали, звісно, мовні курси.

Два з половиною роки ми з Натою до досконалості відпрацьовували свій внутрішній протест проти нашого вимушеного переселення до Німеччини. Він полягав у тому, що ми вбудовували нашу сім’ю в німецький побут, але категорично відмовлялися від вивчення мови, бо тут якось пропетляємо з англійською, а в Україні навіщо нам німецька?

Тим часом більшість наших друзів і знайомих, здебільшого це молоді жінки без партнерів, але й не тільки вони, виїхали з України поспіхом і з радістю, а в різних європейських країнах почали жити своє краще життя, не озираючись на невдале минуле.

Оскільки цілі та мотивації у нас були різні, до вересня цього року ми підійшли з очевидно різним результатом. У більшості, хто зорієнтувався і не став марнувати час, мова країни перебування (повторю, що йдеться не тільки про Німеччину) зросла до В2 і не збиралася зупинятися, а ми, всі із себе націлені на якнайшвидше повернення, знали приблизно 20–30 слів німецькою і трохи зміцнили англійську.

Біда прийшла звідки не чекали. Начальник, якого два роки моя англійська в принципі влаштовувала (окрім випадків спілкування з покупцями «в полях» — тобто за стендом на ярмарках або в промо-кампаніях у KaDeWe*), нарешті висловив бажання навчити мене німецької мови. Від моїх перших конкретних кроків запису на курси до першого заняття минуло півроку. І це не тому що я саботував як міг. Це тому що Німеччина.

• KaDeWe — берлінський ЦУМ.

За словами тата, коли хтось повертався за радянських часів з-за кордону (з відрядження або турпоїздки), дід у властивій йому тролінговій манері запитував: «Як там із постачанням?» У сенсі, чи немає дефіциту, які є продукти тощо. Запитав би він зараз і мене, але в цьому сенсі ми з дідом розминулися на двадцять років.

Так от, діду, берлінські супермаркети і схожі на радянські, і в сенсі постачання, звісно, ні. Схожі вони цінами, несхожі, зрозуміло, асортиментом.

Схожі цінами?! Тобто молоко так і коштує 36 копійок? Найсмачніший пломбір на світі — все ті ж 20 коп.?!

Ну ні, звісно. Прикол у тому, що базовий набір упакованих продуктів (усе, що не стосується деяких позицій овочевого відділу — тут мережам дали волю обирати постачальників* і встановлювати свої ціни) коштує однаково СКРІЗЬ. Причому базовий набір досить широкий, це не просто картопля і вода. У який би мережевий супермаркет ти не зайшов — однаково коштуватимуть: молоко, сіль, масло, олія, цукор, борошно, хліб, консерви, сметана, йогурт, нарізаний сир, кетчуп, заморожена піца власної марки, шоколад, кава, горілка, печиво, булочки по 19 центів у відділі випічки. Список насправді можна продовжувати.

Хлопчик двадцять років тому (дівчині, яка поїхала з подружками в похід): ось тобі такий подаруночок, ось такий, ось парфуми, ось сертифікат у магазин спідньої білизни, приїжджай швидше, підемо піцу їсти. Чоловік (дружині й синові, які повертаються з України): гороховий суп і капусняк у морозилці, кі...

За порадою друзів спробуємо оживити цей профіль, а не заривати талант у землю. (Хоча що старшим я стаю, то більше дивуюся, кому це все взагалі може бути цікавим.)

Серед моїх читачів є близькі друзі, які загалом у курсі, як нам живеться в Німеччині, але, напевно, є й ті, хто бачить цей профіль уперше (або бачив раніше, але зовсім забув, про що тут узагалі та хто я такий).

Почнемо з найбільш інтригуючого: я виїхав з України (разом із дружиною і однорічним сином) через тиждень після початку повномасштабного вторгнення легально, на абсолютно законних підставах (я не громадянин України).